Володимир Киян

 

 «Герой нашого часу   –  ковельчанин Володимир Киян»

 

 

 

РОЗДІЛ 1.

 СТАНОВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ ГЕРОЯ

 

 1.1.Дитинство і юність

 

  Киян Володимир Петрович народився 8 жовтня 1981 року в місті Ковелі Волинської області. Дитячі роки пройшли на вулиці Ватутіна, де Володя проживав разом з мамою, татом і молодшою сестричкою.  З дитинства він був дуже кмітливим, усміхненим, щирим та розумним хлопчиком,  який ніколи не приніс чужої іграшки з двору, бо розумів, що це чуже і не можна брати речі своїх друзів без дозволу. (Додаток А) Заробітна плата батьків у той час була мізерною, але вони намагалися  ні в чому не відмовляти маленькому Вовчику і купували усе, що він бажав – машинки,   літаки, солдатики…

Ще маленьким Володимир був справжнім романтиком. Його матуся пригадує: «Я була вагітна донькою, а Вовчику було  тоді чотири з половиною роки. Ми жили у п’ятиповерховому будинку.  Була зима… Вовчик любив проводити свій вільний час у дворі. У той день він узяв із собою гілочку  ялинки і пішов на вулицю. Вовчик був дуже слухняним. Я могла намалювати йому коло і сказати, щоб він не виходив із нього.  Мій Вова розумів, що виходити  заборонено. Так я могла залишати його в дворі,  і займатися своїми справами. Отже, і того дня я залишила так свого хлопчика гратися із гілочкою, але через 20 хв почалася сильна завірюха. Я  вийшла, щоб забрати дитину, але його на місці не було! Я питала в сусідів, вони не бачили, шукала скрізь, хоча  знала, що не піде він ні в під’їзд, ні в чужий двір. Пройшла година,   ми хотіли визивати міліцію. Аж  раптом  бачу – іде  мій Вовочка з тією гілочкою. Я питаю: «Де ти був?»  А він мені відповідає: «Літо шукати ходив..»  Володя був чесним хлопчиком, ніколи не обманював, але як і всі діти любив фантазувати». [Записано від В. І. Курбаналієвої, 58 років, м. Ковель]

 Коли Володимир підріс,  батьки віддали його у дитячий   садок  у селі Вербка Ковельського району. Згодом і в школу пішов. Спочатку навчався  у загальноосвітній школі  № 5 міста Ковеля.   Рік підкорював місцеву гімназію, потім – ковельську   загальноосвітню школу № 7, де провів найкращі роки дитинства. Перше кохання, перша бійка, нові вчителі…

Вова дуже полюбив свого класного керівника – вчительку  англійської мови загальноосвітньої школи № 7 міста Ковеля Душенко Тамару Іванівну, яка стала для нього другою матусею і давала розумні поради. За словами класного керівника, у школі Володя завжди вирізнявся своєю щирістю і загостреним почуттям справедливості. «Він займався бойовими мистецтвами. Колись діти прибігли  і  сказали, що хлопці побилися. Я прибігаю, а Вова лежить у крові, а  інший учень його лупцює ногами. Я їх розборонила і напала на Вову – як  ти міг таке допустити? Ти ж займаєшся бойовим гопаком, карате. А він каже: « Мені тренер сказав, що це заборонена зброя, яку не можна використовувати проти беззахисних». Він так мислив. Такий він був». [Записано від Т.І. Душенко, 57 років, м. Ковель]

У школі Володимир  навчався не дуже добре. Спочатку у нього навіть проскакували трійки. Проте, хлопець все завжди робив сам і ніколи не просив допомоги у дорослих. «Після закінчення школи, коли я побачила атестат Володі, то була шокована. У нього були  майже всі п’ятірки і лише декілька четвірок. От якби раніше звернула  на це увагу, то виправили  б, підтягнули,  і можливо була б медаль.  Я картала себе. Володя це відчув, і вже військовий університет закінчив з Червоним дипломом». [Записано від В. І. Курбаналієвої, 58 років, м. Ковель]

 Володимир був дуже допитливим. Читати хлопець навчився ще у чотири роки, а букви знав і по складах читав навіть у   три. Перечитав  абсолютно усе в домашній бібліотеці, проте найбільше любив слухати казки, які йому  читала мама.  «Одного разу, коли доньці було три роки, а йому сім з половиною, я читала казку, бо хотіла донечку привчити. І дівчинка моя каже: « Мамо, досить, я вже спати хочу!» А Вовчик каже: «Мамо, почитай ще. Мене ніколи не втомлюють книжки». Багато книг йому дарували знайомі, часто він їх  сам купував.  Коли повернули його рюкзак після трагедії, то серед речей був «Кобзар» Тараса Шевченка…» [Записано від В. І. Курбаналієвої, 58 років, м. Ковель]

Уперше Володимир  закохався у чотирнадцять років,  у дівчинку Інну. Вони проводили багато часу разом, вигулюючи її песика. Проте нареченою стала Ольга.

Кажуть, усе починається з дитинства. Звідти беруть початок наші турботи й радощі, веселість і смуток, тривоги та сподівання. А головне – формується  характер, воля, стійкість. Володимир з дитинства увібрав у себе відчуття обов’язку, справедливості й самоповаги – риси, притаманні справжнім героям.

 

1.2.Від мрії стати військовим до дійсності

 Він завжди мріяв стати військовим і саме тому обрав таку професію. Після закінчення школи, Володимир навчався у Сумському військовому інституті артилерії.    (Додаток Б)  До 2004 року служив у Ковелі у 802-му реактивному артилерійському полку, який був розформований. Саме тоді кадровий військовий перевівся до Львова.  У 2005 році брав участь у війні в Іраку, де заслужив багато відзнак  за військову майстерність. (Додаток В)  Потім повернувся в Україну,  служив до 2011 року,  далі  звільнився, бо був дуже розчарований боєздатністю української армії. Йому сподобались американці,  їх воєнний вишкіл, ставлення   до кожного солдата, зброя, оснащення.  В Україні все було зовсім інакше. З 2011 року   займався власним аграрним бізнесом.

Володимир відразу відгукнувся на складну ситуацію в Україні. Спочатку був Майдан. І молодий офіцер, вже маючи воєнні навички, навчав студентів, молодих хлопців. Згодом,  коли почалася справжня війна, він пішов добровольцем. До українського війська капітан Володимир Киян призваний за мобілізацією в середині серпня 2014 року. Став десантником елітної частини! Вже після двотижневої підготовки у складі підрозділу 80 окремої аеромобільної бригади поїхав у перше відрядження в зону АТО. Там  Володимир пробув  1,5 роки, і за цей час мав дуже багато нагород. Серед них – годинник від президента Петра Порошенка.

Мама Володимира Кияна пригадує: «Крім годинника Петро Порошенко вручив синові  банківську  карточку з певною сумою грошей. І Вовочка, забравши нагороди, всі гроші віддав волонтерам, які були присутні на церемонії» [Записано від В. І. Курбаналієвої, 58 років, м. Ковель]

Своїм вчинком він показав, що є справжнім чоловіком, героєм та просто чесною людиною, якій не потрібні нагороди, тому що головна цінність для справжнього офіцера – мир і спокій на рідній землі.

 

 РОЗДІЛ 2.

 «ОДИН З ОФІЦЕРІВ, НА ЯКОМУ ТРИМАЛАСЯ НАША АРМІЯ…»

 

  2.1. В АТО пішов добровольцем

  Володимир Киян встиг дати інтерв’ю інтернет-виданню «Цензор. Ні », де поділився своїми переживаннями і розповів, що спонукало його піти на війну.

«Я – дитя військових. Тому ми з родиною все життя переїжджали. Дід мого діда – військовий, батько мого діда – теж військовий. Мій дід, мама, дядько – все навколо мене військові.

Коли почалася війна, я прийшов у військкомат, але вони довго не могли знайти моєї особистої справи, і я постійно їм дзвонив, нагадуючи про себе. Мені  так і не передзвонили. Тоді я пішов в одеський добровольчий батальйон «Шторм». А коли вже був на війні, мені раптом подзвонили з військкомату і кажуть, щоб я приходив, що посада відновлена і їм потрібні такі люди. Я сказав, що це добре, звичайно, але я вже в АТО. Але все ж, коли повернувся додому, пішов в частину, взяв направлення – і відразу на полігон. Пробув там два тижні і потрапив у свій батальйон.

Насправді я давно мобілізований і служу понад термін, і якщо про це дізнаються, то мене демобілізують. Всі свої документи тримаю вдома. Думаю, якщо тут буде тихо і далі, то я просто «витяг» з наказу принесу в частину – і дембель. Але, швидше за все, я буду залишатися з батальйоном далі на фронті.

Раніше у мене були одні мрії, ну як у звичайної людини. Спокійно працювати, сім’я, будинок і так далі. Але я зараз про це навіть думати не встигаю. Зараз у мене одна мрія, щоб це все скоріше закінчилося. Вся життя якось тепер поділилася на «до» і «після». Але до «після» ще треба дожити. Тому існує ще «під час» – це те, що є зараз.

Найпам’ятніше  на війні для мене – це не бої, а втрата бійців. У «Штормі» я був командиром штурмового взводу. Але коли я пішов з батальйону, відразу втратили двох бійців з мого взводу – це важко. Я занадто багато втратив друзів, тому думаю, що найстрашніше у мене ще попереду – це поїхати до них на могили.

Ще страшно, коли мама дзвонить. Чому?  Вона тебе не звинувачує, розуміючи, як йдуть справи, але їй важко. Страшно було підходити до дружини Віталіка. Віталік – це замкомандира батальйону, який пропав без вісті. Я ніколи до неї більше не піду – дивишся, наскільки це сильна жінка, і розумієш, що вона все ще вірить, що її чоловік живий. Мені теж хочеться вірити, що він живий, але дуже багато часу минуло…

Видалити телефони своїх загиблих хлопців я досі не можу. Я не скажу, що я такий вже сентиментальний, але поки рука не піднімається. Ось це все і є найважчим на війні, а інше – це моя робота.

Я воював в Іраку, і це була чужа війна, хоча було шкода місцевих жителів. Навіть якщо там були якісь близькі перестрілки, то тобі здавалося, що це ого-го які бої. Але в порівнянні з тим, що відбувається тут, – це дитячий садок.

Наша війна мене навчила інакше ставитися до своєї країни. Я себе ніколи не вважав патріотом. Ніколи не кричав «Слава Україні». Якось до цієї справи спокійніше ставився, хоч і любив завжди Україну. А зараз я розумію, наскільки важко буде її втратити. Розумію, що ця країна мені потрібна.[3]        

В одному з останніх постів у соцмережі Володимир написав: «Досить скиглити! За нами Україна! Наші рідні, близькі, кохані. Я стоятиму, поки мене не змінять. Стільки, скільки потрібно. І нехай наші ряди будуть меншими, але вони будуть надійніші!»[6, с. 3]

 Цікаво, чи всі люди можуть стати добровольцями справжньої війни? Напевно, ні. Адже, є такі, хто прикривається вигаданими хворобами, фіктивними сімейними обставинами, аби залишитися вдома. Тоді хто ж ті, хто піддають ризику своє здоров’я, родину і життя, вирушаючи в АТО?  Мабуть, це краща частина нашої нації, яка усвідомлює свою відповідальність за долю України і не може всидіти вдома, коли країна у небезпеці. Таким є мій земляк – Володимир Киян.

 

 

  1. 2. Бойові завдання

   У своїх тридцять чотири роки Володимир по-справжньому дізнався, що таке війна, не раз дивився смерті в обличчя, пізнав гіркоту втрати товаришів-десантників, з яким служив пліч-о-пліч…

Про артилериста з позивним «Тайфун» ходили легенди. Я не перебільшую. Про його професіоналізм розповідали і хлопці з батальйону «Айдар», і професійні військові офіцери. Він пройшов найжорстокіші битви в районі Луганська,  був на Луганській ТЕС.(Додаток Д) До цього пройшли важкі бої під Металістом і в Луганському аеропорту. Про останній мало розповідали в пресі, проте там теж відбувалися страшні речі. Коли «Тайфун» вже був на ТЕС, багато бійців приїжджали до нього спеціально для того, щоб повчитися.(Додаток Ж) У Володі був мільйон справ, але він нікому не відмовляв.  Волонтерів, завжди зустрічав особисто, скрізь супроводжував. І що б не відбувалося, не падав духом. Посміхаючись, говорив побратимам: «Не падайте духом, не сумуйте». (Додаток З)        

  А ще він допомагав мирному населенню. У місті  Щастя Луганської області знайшов собі «підопічних» – сім’ю  з чотирма дітьми, що залишилася на сході. Він збирав для цих діток теплі речі, постійно носив їм їжу. Балував дітлахів соками і шоколадками. Дівчинці сам купив плаття на випускний. Навіть трохи займався їх вихованням. Було видно, що Володя дуже любить дітей. Як же він радів, коли у нього самого народилася дитина! Це сталося всього у травні 2015 року. Дружина Оля подарувала йому сина. Володю відпустили додому на час пологів. Він дуже любив показувати  фотографії новонародженого синочка. Розповідав, як Даня навчився тримати голівку … «Знали б ви, як я його люблю!» –  казав. – « Він – моя  головна нагорода ». Володя вже був на сході, але знав про все, що відбувається з його сином. Вони з Олею весь час були на зв’язку. Звичайно ж, йому хотілося бути з дружиною і дитиною. «Але дітей в країні багато. І я повинен захищати всіх, а не тільки свого », – говорив наш герой.

            Він дійсно так думав, – розповідає дружина Володимира Кияна Ольга, з якою ми зв’язалися по телефону. Ольга з  синочком живуть у Львові. Там же до війни жив «Тайфун». «Відмовляти його йти на фронт було марно. Коли ще тільки почалися події на Майдані, Володя спочатку спостерігав за подіями по телевізору. Але його вистачило ненадовго. Пам’ятаю, через два тижні прийшов до мене на роботу з рюкзаком за плечима: «Їду до Києва на Майдан. Не можу по-іншому». Залишив роботу (звільнившись з армії, чоловік працював в аграрному бізнесі, потім займався нерухомістю), всі свої звичні справи і поїхав. Потім записався в добровольчий батальйон «Шторм». А коли вже був там, на його ім’я прийшла довгоочікувана повістка. Так Володя опинився в 80-й бригаді.

Ми весь час зізвонювалися, іноді він приїжджав додому. Те, що побачив на війні, його шокувало. Чоловік не розповідав деталей, але я бачила, як він переживав. Ми були разом останні три роки. Жили душа в душу, ніколи не сварилися. Він одну зі своїх поезій присвятив мені.

Она любит ходить в мультикаме,

Любит так же как я экстрим.

Боже, ты представляешь,

Этой девушкой я любим!

Она очень умна и красива,

И какая в ней чистота!

Время с ней проводить – наслажденье,

Без нее моя жизнь – пустота.

Да, порой я бываю глупым,

Ты меня, дорогая, прости.

Просто помни, что твой жетончик

На моей постоянно груди.

Хотіли дитини. Я дізналася, що вагітна, вже коли Володя був на фронті. Пам’ятаю, подзвонила йому зі словами: «У мене є для тебе новина. Ти тільки сядь». І прислала фотографію тесту на вагітність з двома смужками. Як же він радів! “Не можу повірити! – кричав. – У нас буде дитина!». Він і  придумав ім’я нашому синочкові. Зараз дивлюся на Данечку і бачу чоловіка. Його очі, його ніс, його усмішка.» [Записано від О.С. Киян, 31 рік, м. Львів] (Додаток Л)

           Данилка хрестили у Ковелі, у Благовіщенському соборі. Тато пропонував загорнути його у свою тільняшку. (Додаток М) Хресні батьки — це бойові побратими батька Віктор Ніколюк, командир батальйону з Кіровоградщини, та Богдан Гаркуша, воїн-доброволець із Черкас. Тьмяно і винувато мерехтіли свічі. Лунала чоловіча молитва. Вимолювали священики для Данилка Благодаті Господньої і щастя земного. Отець Василь, настоятель Свято-Благовіщенського собору, освячував хрещеника водою. Рясно стікала по голівці свячена вода, а Данилко не плакав. Так і треба, адже він – майбутній  козак. Отець Ігор перед вівтарем підіймав  Данилка високо на руках, мов би для злету до Бога і татка.[11, с.2]  Це був дуже зворушливий момент. Сьогодні це сприймається символічно – нехай син стане яскравим  продовження свого батька-героя. (Додаток. Електронний ресурс 1)

 

         2.3. Таким він залишився у пам¢яті побратимів

Війна породжує героїв. Навіть якщо їдеш туди за покликом серця, з однією-єдиною метою – закінчити це все якнайскоріше, допомогти іншим, або, коли в голові дзвенить фраза  «хто, якщо не ми», – якщо ти природжений боєць, ти станеш легендою. Тільки тобі буде не до цього.

 «Він був стратегом, одним з кращих артилеристів. Він мислив років на 50 вперед, ніж мислить вся наша армія, і завжди був на крок попереду », – так говорили всі, хто знав  «Тайфуна».[10]

Не знаю, чи маю я право називати його просто «Тайфун», ми були незнайомі. Але мені стільки нарозповідали про нього, здається, ніби я на власні очі бачила який він патріот, фахівець, військовий.

«Ти ж уяви, – кажуть  хлопці, які напередодні тільки приїхали з Луганської області, – це потрібно все розрахувати – дальність польоту, вітер, куди наводити кожен конкретний міномет, кому в який час вдарити. А він це все знав досконало. Весь час казав: «Не кажи мені в дециметрах, ти скажи відстань, а я сам все прорахую». [10]

У нього були хороші організаторські здібності. Був старшим підрозділу на ТЕС у місті Щастя. Там стояло кілька підрозділів: «Айдар», «Золоті ворота», частково 92-а і  80-а. «Тайфун» всіх об’єднав і знав, що у разі обстрілу зобов’язаний прикрити хлопців. До нього по рації зверталися: «Вова, прикривай!» І Володя робив усе, щоб прикрити.

 80-а  вела огляд на кілометри, і на всій цій  відстані  Володимир  працював. Не кожна зброя могла досягати такої відстані, а «Тайфун» міг. Ну, ще танки дев’яносто другої могли нас прикривати, але в деяких випадках тільки «Тайфун».

«Підрозділи з ТЕС перекидали на Кримське або на Станицю-Луганську, а «Тайфун » ніколи її не покидав. Він говорив: «Я бачу тут реальну війну, я знаю, чим допомогти і знаю, що ворог мене боїться».

Він по перехопленнях ловив: «Поки там« Тайфун », ми не проб’ємося». Коли працювали його міномети, ми через «прослушку» чули, як сепаратисти передавали своїм про великі втрати.

Бувало, ми приходили після нічного чергування або після боїв, а він каже: «Хочете щось нове послухати?» І включав «прослушку». І ми слухали у всіх мовних оборотах, які притаманні війні, і про те, хто такий «Тайфун», і про те, що вони зроблять з кропом.

А ще він вів переговори з тією стороною, щоб забрати наших хлопців – як з полону, так і тіла загиблих. Це не входило в його прямі обов’язки, але він знав з ким говорити і як говорити ».

 «Вова неодноразово звертався до тієї сторони, щоб припинили це все. Це людина сили. Він говорив, що ми не підемо і нас не зламати. За його указом на 260-метровій трубі ТЕС хлопці з нашого підрозділу вивісили український прапор. У цей момент «Тайфун» прикривав їх, щоб ворог не підійшов, це ж висота – все відкрито ». [10]

  За наведеннями Володимира не один раз знищувалася ворожа техніка. Збивали САУ, потрапляли по радіолокаційної системі. А коли держава виділяла кошти за таку роботу військових, Володя радився з хлопцями, щоб передати ці гроші родині загиблого мінометника з його підрозділу. Завжди про інших думав.

«Йому самому не потрібні були ні звання, ні медалі. Всі ті, з ким торік «Тайфун» вийшов із засідки, гідні нагороди. Але процедура нагородження дуже тривала, потрібно купу паперів на розгляд подати. А Вова з допомогою волонтерів купив народну нагороду «Тризуб» та нагородив 12 осіб ».

«А найбільшою нагородою для Володі було – привезти йому шоколадку».

Він завжди говорив: «Мені б шоколадку і сік». Вишневий, якщо не помиляюся. Ми їхали якось без боєприпасів, заїхали до Володі, а він каже: «А ти мені щось привіз?» Кажу: «Звичайно. Я тобі твоє, ти мені моє ». І дістав кілька шоколадок. А він каже: «Дякую, це найкраще, що ви могли привезти». [10]

         Командир 80-ї бригади Віктор Ніколюк, де служив Володимир Киян говорив: Це справжній воїн-Герой. Бойовий офіцер, який досконало знав військову справу. Він воював на смертельно-небезпечних ділянках фронту. Був одним з кращих мінометників на Сході. Його міни лягали точно в ціль і знищували ворога.  28 липня ми потрапили в оточення. Володя точним вогнем розтрощив ворожі позиції, і росіяни відійшли, а ми без втрат повернулися на свої бойові позиції. Ви не повірите, але на його рахунку  – підбитий російський танк.

               Ризикуючи життям, Володя активно займався пошуками загиблих. Десятки тіл було знайдено і повернуто рідним. Займався обміном полоненими. Як це йому вдавалося, я не знаю, але його операції були успішнішими, ніж проведені деякими бюрократами зі штабу АТО. За його голову вороги готові були віддати чотири мільйони гривень.»[11, с. 2]

          Командир бригади йому повідомив, що він приставлений за мужність до ордена. Він найдовше оберігав Щастя. Йому знайшли відповідне місце в контрактній армії. А він говорив, що охрестить сина, побуде трішки вдома, подумає і залишиться до кінця війни…  Боєць з позивним «Тайфун» був взірцем,  одним із кращих офіцерів, його поважали товариші. 

         2.4.  Загибель

 У четвер, 3 вересня 2015 року, поблизу міста Щастя на фугасі підірвався десантник 80-ї бригади 34-річний Володимир Киян. Він встиг попередити про небезпеку групу і ціною власного життя врятував старшого лейтенанта. “Він не боявся, не ховався, любив військову справу і був справжнім офіцером. Ми ніколи не забудемо його подвигу. Володимир – герой і віддав заради своєї Батьківщини та товаришів найголовніше – власне життя”, – діляться військовослужбовці 80 окремої аеромобільної бригади.

3 вересня  близько 14.30 Володимир Киян з групою здійснювали обстеження берегу річки Сіверський Донець та території, прилеглої до Луганської ТЕС.

Рухаючись в голові колони з десяти військовослужбовців, Володимир зачепив вибуховий пристрій (розтяжку фугасу). Від поданої ним команди “Граната!” бійцям вдалося впасти на землю. Офіцер встиг відштовхнути в сторону старшого лейтенанта Козаченка та прикрив його собою. Ціною власного життя цей відважний десантник врятував від загибелі свого

бойового побратима. Сам від отриманих осколкових поранень спини та кінцівок помер на місці. У капітана Кияна залишилися дружина та син Данило, якому не виповнилося й одного року.

           Указом Президента України № 568/2015 від 5 жовтня 2015 року « За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, Володимир Петрович Киян нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

 5 вересня 2015 року у Ковелі провели в останню путь  командира батальйону   львівської 80-ї окремої аеромобільної бригади Володимира Кияна. Поховали в Ковелі на Вербському кладовищі. Людей на панахиду прийшло близько тисячі. Зокрема, були міський голова Ковеля Олег Кіндер, голова райдержадміністрації Віктор Козак, голова районної ради Ігор Верчук, ректор Львівського держуніверситету МВС Валерій Середа. Також приїхали волонтери з Львова, бійці батальйону “Айдар”, 80-ї та 14-ї бригад.  (Додаток. Електронний ресурс 2)

Біль і розпач охопили людей, які прийшли провести в останню дорогу справжнього офіцера, який був стрижнем української армії, на якого рівнялись побратими, хто був беззаперечним авторитетом для ближніх. Він думав про друзів більше, ніж про себе. Йому довіряли, як нікому іншому. Володимире, ми пам’ятаємо тебе, ми не забудемо твого подвигу, ти – справжній герой України. Слава героям!

 

              Ім’я легендарного командира мінометної роти Володимира Кияна із позивним «Тайфун» увічнили у мармурі в його рідному місті Ковелі.  У школі, де він навчався, відкрили меморіальну дошку 11 жовтня 2015 року.   На честь свого земляка ковельчани провели жалобний мітинг. «Наш ковельчанин віддав життя за Україну, хоча так любив і хотів жити… Ми в неокупному боргу перед ним і перед його рідними, як і перед усіма сім’ями полеглих Героїв» – звучало на мітингу.

Ковельські громадські активісти просять мера міста Ковеля Олега Олексійовича  Кіндера перейменувати вулицю Ватутіна, радянського воєначальника, генерала армії на вулицю Володимира Кияна «Тайфуна» – загиблого на сході Героя. Відповідне звернення опублікував на своїй сторінці у Фейсбуці користувач Олександр Харковський. (Додаток Р)

Зазначимо, що документ підписали голова ГФ «Буг» Олександр Калюжний та низка представників громадських організацій, серед яких ВОГО «Центр правової допомоги» та «Ковельський центр допомоги 51 ОМБР» та інші.

        Війна увірвалася в наше життя, немов цунамі, вихор, шторм, землетрус. Увірвалась і перекреслила все – плани на майбутнє, родинні і дружні зв¢язки, спокій та впевненість у завтрашньому дні. Цю гібридну війну вітчизняні ЗМІ називають АТО, військовий конфлікт, але суть від цього, на жаль, не змінюється. Вона забирає найкращих синів і доньок України. Та залишається пам¢ять, як вдячність живих за подвиг, самопожертву та нескореність Героїв.

Автор: Балецька Юлія Віталіївна, учениця 9-В класу загальноосвітньої школи І – ІІІ ступеня № 7 м. Ковеля Волинської області.

Науковий керівник: Бруча Світлана Анатоліївна, учитель історії загальноосвітньої школи І – ІІІ ступеня № 7 м. Ковеля Волинської області, спеціаліст вищої кваліфікаційної категорії, «старший учитель».